Молдова

Ця історія почалася в звичайний день. Я пішов за хлібом, коли мені подзвонив мій друг Юра і сказав "Ти зараз тільки не о*уївай, але ти не хочеш ввечері поїхати в Молдову". Не те, щоб я був сильно зайнятий у ті вихідні (взагалі не зайнятий), того погодився. Мені треба було лише повернутися до дому за закордонним паспортом.Хліб я так і не купив.

Нащ маршрут мав початися з поїздки потягом до станції Вапнярка, з кількохгодинною пересадкою у Жмеринці. Квитки до Жмеринки ми ще якось купили. Далі в нас був лише один квиток на двох у плацкарті на верхню полицю. Добре, що їхати там було хвилин 40.

Ми приїхали в Жмеринку. Там ледве працював холодний вокзал і більше нічого. Ми, дочекавшись потягу, не дочекалися там провідника. Хлопець просто заснув. Ми підійшли до провідника сусіднього вагону і сказали, що в нас є квитки. Нас під чесне слово пустили.Вже, коли потяг рушив, ми зізналися, що квитків трохи менше, ніж потрібно і просто докинули ще 50 грн аби доїхати до сусідньої станції. Це була Вапнярка. Потяг туди прибув дуже рано вранці.

Далі, нам треба було дістатися міста Ямпіль. Маршрут пролягав через м. Томашпіль.Їхати планували автостопом.

Довго нічого не стопилося і врешті зупинилася газелька, яка везла хліб в село через декілька кілометрів.

Одне з правил автостопу каже "треба їхати", тобто якщо вам потрібно в якесь місто, а водій їде не туди, але може підкинути вас якусь зайву сотню кілометрів по трасі - погоджуйтесь!

Ми доїхали до повороту на якесь село і далі знову чесали пішки. На календарі був кінець Лютого.

Я не пам'ятаю, щоб ми сильно мерзли, але холодно тоді було.

Далі ми їхали ще з одним водієм до Томашполя і вже за містом застопили водія фури, який довіз нас до Ямполя.

Ми думали, що там міст через річку Дністер. Насправді, моста там не було. Був паром. Коштував він аж 10 грн. і являв собою просто платформу з натягнутим через річку тросом на моторі. 

Серйозне інфраструктурне рішення, скажу я вам!

Коли ми підійшли до будки прикордонної служби, нас спитали:

- Їдете в Молодову?

-Так!

-Навіщо??

Забавно, що в паспорті при в'їзді в країну ставлять штамп, де може бути піктограма з позначкою методу в'їзду(літачок,машинка,потяг,корабель). У наших Молдовських штампах гордо стоїть корабель, але виходу до моря ця країна не має.

Далі нас ще на паромі примітив якийсь чоловік. Не дуже ми були схожі на місцевих, які щодня користуються цим чудо-транспортом.

Він запропонував підвезти нас до міста Сороки. Там 4 кілометри всього, але ми погодилися.

В Сороках є дві речі, які притягують туристів - це Сороцький замок і циганський квартал.

Замок я бачв, він гарний, а от іти в циганський квартал я не захотів. Лише бачив на пагорбі всі ці хороми, які стали символом циганського жлобства.

Поясню. Роми, або як ми їх називаємо цигани, не мають своєї держави і розсіяні по всьому світу. Неофіційною ромською столицею і вважається місто Сороки. Циганські квартали не рідкість у багатьох містах східної європи. Однією з особливостей циганської архітектури є "побудуй на 3 поверхи вище, ніж у сусіда". Навіщо? не знаю...

Ще циганські "хороми" можуть копіювати визначні пам'ятки архітектури: "білий дім", російський "большой тєатр" та інші. 

У Молдовського законодавства є певні особливості, що за завершений будинок потрібно сплатити податок. Тому, цигани ж не дурні, вони недобудовують свої будинки і це виглядає ще більш незрозуміло і дивно.

Мабуть, якщо буду мати можливість ще раз поїхати в Молдову, схожу в цей квартал.

До речі, через рік у Бухаресті я теж відмовився іти у циганський квартал.

Був ранок, ми нічого не їли, тому вирішили завітати на шаурму. Бюджет у нас не був такий, щоб великий, того їли всяку дичину.

Далі маршрутка на виїзд з міста і стоп до Кишинева.

Спочатку ми застопили автівку з чоловіком у формі. Я не зрозумів, що це була за форма, поліція чи пожежник...

Він розказав нам трохи про країну. Він не розділив скептицизму, що в країні взагалі нічого подивитися і сказав, що країна безпечна для туристів. Відкрию вам секрет, так воно і є.

Далі, він висадив нас на розвилці біля знаку "Сороки" і поїхав в інший бік. Ми були на прямій трасі до Кишинева.

Хоч ми і не мерзли, але стоп не задавався і було холодно. Я запропонував випити кави і зголосився за нею сходити.

В тому місці було два магазини один напроти іншого. Я зайшов і спитав, чи є у них кава, вони відповіли, що кава в магазині напроти і лише за готівку. Благо, молдовський лей у нас уже був.

Я перейшов дорогу, зайшов у магазин. За прилавком була жіночка в віці і декілька бабусь в залі. Вони жваво щось обговорювали на молдовській мові. Я її не знаю і тому звернувся російською.

Замовив дві кави, з нас 12 лей. Небагато.

В таких магазинах тоді ще не винайшли еспресо, чи американо. Там була кава 3в1 в пластиковому стаканчику. Але, коли ви змерзли і всю ніч не спали, то вам буде байдуже, перевірено.

Вона приносить лише один стаканчик:

-Но я же два кофе заказал?

-Я вам два в один сделала?

-Но я с другом хочу попить. Мне нужно 2.

Тоді, вона робить "хід конем" і переливає половинку кави в інший пластмасовий стакан, а потім заливає все це зверху окропом.

Я назвав це горнятком гарячого "Молдавано"...

Далі було ще ціквіше, ми продовжили стопити і зупинили бус, набитий мужиками у військовій формі. Виявилося, це молдовські ветерани афганістану, які поверталися з урочистих заходів у Сороках.

Вони спочатку здивувалися, що побачили тут Українців, але настроєні були на 200% дружелюбно.

Вони спитали нас звідки ми, по скільки нам років і чи п'ємо ми горілку.

Через якийсь час ми зупинилися на заправці по дорозі, де працював їхній побратим і влаштували там "попойку". 

У цих чоловіків свого алкоголю було достатньо. Але їхній друг побіг ще за "догоном".

Коли він приніс в целофановому пакеті алкоголь, він якось так кинув його на бетонну підлогу, шо пляшка всередині розбилась. Далі ми сфотографувалися на пам'ять і поїхали далі.

Потім, ми поїхали в Кишинів. Але тут, як раз, динаміка подорожі дуже сильно впала.

Місто, як таке, не цікаве взагалі. На жаль, Кишинів одне з таких міст, де робити абсолютно нічого.

Ми пройшлися по центру міста, сходили в місцевий ТРЦ, але нічого цікавого для себе там не знайшли.

Назад ми їхали маршруткою до міста Атакі, де перейшли по мосту в Могилів-Подільський, потім в Київ на потязі.

Тут мав би бути якийсь висновок. Але я вважаю, що сидіти на місці ніколи не потрібно. І будь яка мандрівка - це вже прекрасно. Я вважаю, що власну думку про міста і країни краще формувати з власного досвіду, а не з роликів на ютубі. 

Далі буде допис про подорож європою осінню 2019.