Відпустка

 Поки спогади ще свіжі, напишу трохи про свою першу відпустку в ЗСУ і мій погляд на цивільне життя з цього боку. 

Тут не буде якогось точного перерахування місць і подій, які я встиг відвідати, бо все це було в мене в сторіс Instagram і я не бачу сенсу дублювати все одне і теж.

Мабуть, найбільшим моїм розчаруванням було думати, що відношення людей до мене якось зміниться з "як до сірки з вуха" до просто нормального ставлення. Наївно думати, але чомусь хотілося.

Мені дали стандартну відпустку 15 діб і 2 на дорогу. Навіть 2 доби я зміг використати з максимальною користю. Жодного дня не сидів вдома і старався взяти максимум від даного мені часу.

Так як я не маю місця, яке б міг називати домом, то жив у друзів по пару днів і трохи знімав житло. Непогана модель, скажу я вам.

Поки не пошкодував, що я пішов в ЗСУ. Але я не зарікаюсь, бо не знаю точно, що чекає мене далі. Також не вважаю себе ніяким героєм прости господи і коли люди кажуть мені щось хороше про це рішення я закочую очі, як в мемі з Тонні Старком.

Серед своїх друзів я взагалі не проводжу пропаганду мобілізації і взагалі раджу щодо цього питання приймати рішення самостійно і разів 100 подумати перед тим, як мобілізовуватися. Якщо мої друзі вирішили не іти в армію, то я їх не засуджую.

Одна з причин, чого я пішов - відчуття, що я нікому не потрібен. І, знаєте, зараз це відчуття ще більш поглибилось і я розумію, який великий розрив між мною і людьми. На 12/13 день своєї відпустки я вже хотів назад у Донбас. 

Мої цивільні друзі розказали мені, як воно там зараз у Києві. Навіть високі по міркам України зарплати нещадно вбиває інфляція, постійно вимикають світло і інфраструктуру обстрілюють ракетами. Такому життю точно не позаздриш. Дуже сильно відчувається загальна втома від всього і якась апатія і втрата відчуття стабільності. Деякі з моїх друзів намагаються жити життя, ніби нічого і не змінилося, але робити це все складніше і складінше.

Але порівнюючи цивільне життя зі своїм і якби я мав можливість бути там без перспектив потрапити в армію, то я скоріше за все хотів би повернутися назад. Дивні і суперечливі думки часто роздирають мене.

Виступив 4 рази зі стендапом. Бачу, що жартувати теж стає складніше. Деякі люди з тусовки мене ще пам'ятають і навіть вітаються. 

Хочу виказати велику вдячність клубам Підпільний стендап і The Comedy Room, що дали можливість мені у них виступити. Також окремо дякую Дяді Жені і Івану Барбулу.

Один клуб, в якому я раніше дуже багато виступав, не поставив мене в лайнап на відкритий     мікрофон і коли я написав в особисті повідомлення мені теж відмовили. Обідно. Виступати там я більше не буду.

Є думки написати матеріал на сольний виступ і зробити його десь в травні 2025 року. Але не знаю, чи зможу навіть 10 людей зібрати на такий "захід".

Чомусь на даний момент мені склалося враження, що піти в армію і служити тут не найскладніше, що мене чекає. Найскладніше буде повернутися в цивільне життя. І чим довше я тут, тим складніше.

А перебувати мені тут рік, як мінімум. Навіть за самих оптимістичних сценаріїв(в які я не дуже сильно вірю) одразу всіх демобілізовувати не будуть. Скоріше за все, буде по принципу "перший прийшов - перший пішов".

Побачив колеги стендап комікеси в інстаграмі оголошення, що вона шукає підробітки по редактурі текстів. Я хотів збільшити кількість публікацій у даному блозі і знайти сюди редактора. Але я не думаю, що зможу писати більше двох публікацій на місяць. Тож запропонував їй. Спочатку, вона погодилась охоче. Потім відмовилась, спославшись на загальну зайнятість. Нагадаю, 24 тексти в рік.Загальна зайнятість. 24 тексти, камон. Ну ладно.

Взагалі, зрозумів, що я трохи злопам'ятна людина і взагалі не пробачаю відмови і переважно блокую і відміняю все і вся, хто мені відмовляє.

По приїзді в Донбас мене затягнула рутина і стало трохи депресивно, бо ці два тижні були насиченими і багатими на події. Тут все дуже довго і спокійно. Ритм життя тут зовсім інший